Бесстрашие — это подвиг

bzvisf:

Страх — это продукт эволюции. Все страхи закреплены в ходе эволюции, считаются полезными, остаются с нами.
Современное западное европейское общество — это общество с высоким удельным весом эмоционального неблагополучия, нарциссическое, которое предполагает, что все должно быть идеально, ты должен быть лучшим, что для всех фактически невозможно и вызывает состояние тревоги, от несовпадения со стандартами.

love

Людству так потрібна любов - чиста, щира та тепла. Людство потребує сміливців, котрі не боятимуться відкривати себе. Потребує простих обіймів та теплих слів. Ціла планета маленьких сердець так хоче турботливого люблячого ставлення, щоби не боятись любити самим. Ми так чекаємо, що хтось буде перший - брат, сусід, сват, батько, мати, “кохані”, друзі, родичі, прохожі, країна, світ. Коли нам самим не завадило би стати тими сміливцями. Врешті в один момент наше життя прийде до завершення і єдине, що буде мати значення, чи люблячі ми, чи ми самі любов, чи відкриті ми до чудесного та казкового. Цей наш стан, сповнений любові - вібрація, що трансформує сіру реальність у яскравість та казку. Спілкуючись мовою тепла, мовою любові із собою та зі всім світом - все навколо трансформується. Все стає дивовижним. Всі стають чудовими. <3

"Если каждый из нас чуть глубже разовьет свою индивидуальность, то мы издали начнем чувствовать, где находится та вторая половина, которая нам в точности подходит."


(via bzvisf)

when the stars go blue

Бувають дні огидні, як стіни каналізації, а бувають чарівні та неймовірні як зіркове сяйво. Огидні дні у мене трапляються вкрай рідко, так рідко, що не пам’ятаю коли востаннє саме такі і були. А чарівні все частіше та частіше.

Вчорашній магічний від ранку до вечора. Зірочки зійшлись саме вчасно і вдало задля гарних настроїв. Чарівне небо, хороша погода, щасливий білет, чудова музика, котики, лише близькі і хороші люди поруч, змістовні цікаві душевні розмови і, дощ…

Я такого чарівного дощу ще не бачила. Якщо ставити в порівняння з неймовірними моментами у моєму житті, то це десь на рівні із світлячками у літньому лісі і нічним небом в млинках. Дощ ніби сміявся. Летів із неба вниз ніби гравітація ледь відчутна, ніби це душ водоспадом. Приємно шарудів по листі, шепотів сонячному сяйву щось веселе та ніжне. А сонечко надавало своїм ніжним сяйвом блиску. 

А поряд продовжували йти люди. Так ніби нічого не трапилось. Ніби цього не було. Ніби вони в іншій, похмурішій реальності. 

Коли хтось мав необережність сказати, що краса врятує світ, думаю навряд цей хтось розумів під цим лише зовнішність. Краса така багатогранна і вона не у правильних пропорціях та генетиці. Краса це світло, що пробивається крізь шкіру, це пристрасть у творчих поривах, це ніжність в подарунок тим що поряд, це ще багато речей не повязаних із розміщення та формою очей носу та губ. Звісно, усі ми естети та полюбляємо зовнішню красу. Та не те повинні возвеличувати, не те рятує нас від душевної ницості. 

Рятує справжня краса - любов, світло, щирість та добро. 

Мільйони запитань.

Думається на якісь теми лише тоді, коли якась проблема зачіпає важливу струну в емоційному інструменті. 

Які ми різні, коли ми у вузькому колі людей, в багатолюдних місцях, на одниці з собою, та на одинці з близькими. Що є показником щирості нашої та наших близьких? Нашіптування приємних слів, коли нікого нема поряд, чи те ж тепле відношення у ширшому колі? 

Одинакова рекція на ситуацію може бути абсолютно різним відношенням у середині, або ж кардинально різні вчинки свідчать зовсім не про ідентичне ставлення до проблеми. Чи потрібно ставити у відповідність вчинків до відношення і відношення до вчинків, чи ж виділяти щось одне? Чи окреслюють насправді наші вчинки наше ставлення? Чи сповнені ми егоцентризму коли ставлення до близьких ми не показуємо шляхом конкретних дій?

Що ж мотивує нас діяти в супереч словам? Або що є причиною того що слова не виявляють істиного ставлення? Страх? Чого ми всі боїмось? Здається, мовби щирість то така собі вада, котру всі страхаються та тікають від неї. Ніби щирість це клеймо дурня та мягкотілого, а лише тверді мають цінність у суспільстві. Ніби твердість та холодний розум - еталон життя, та показник людяності. Коли людяність у теплі, любові, щирості, емоційності, а металевий стукіт коліщаток в голові то знак лише машини, бо без гарячого серця та рішучості, не зважати на страхи клейма механічного суспільства, людяність - примарна риса.

Тоді чому ж ми так боїмося?

Стоит любить друг друга

bzvisf:

В нашем мире очевидно, что людям стоит любить друг друга, и тогда они смогут избежать всевозможных бед. Однако мы все эгоисты. Так давайте обуздаем себя из страха уничтожения, перед лицом опасности тех бедствий, которые несет нам наш эгоизм, и поднимемся на ступень Любви.

***

”-Что ж, надеюсь твоя подружка скоро появится.

 -Лучше бы пришла, стерва. Иначе я с нею шкуру спущу.”

На днях прочитала сумну статистику.. Взаємними почуття бувають лише у 22%. Чорт забирай… 22%. Інші 78% страждають від нерозділеного кохання, чи не страждають, чи просто не кохають, а ведуть життя сповнене пустотливого розчарування.

А в кінцевому результаті без кохання все зводиться до “стерво” та “кобель” і самостверджування за рахунок писвоєння, чи приниження, чи ще чогось там. 

22%… Ставати би добрішими, щирішими, любити себе і все навколо. Світ стане більш яскравим. Життя набуде сенсу. Ми ж бо повинні йти до вдосконалення: вичищати бруд із душі та мізків, залишати там лише сяйво та тепло. А котимо наш світ у прірву. Годі вже.

Маленькие домашние богини.

Хрупкие ранимые создания.

Требуются нежности

и тонны обнимания.

щось

Крапельки падають з нічного неба на асфальт. Омивають мікроскопічні горбинки та ямки. Стікають малими потічками у ложбинки. І розум відволікається на такі дрібноти, падає зі сплеском у калюжку від дощу і розповзається у ній, забуваючи про те, що до того щось “було” а після того мало щось “бути”… Тану.